Заплутану в клубок проблему краще озирати з відстані аналогій і порівнянь. Суть її ілюструє такий анекдот. Приводить мати сина на прослуховування в консерваторію. Почувши, як той співає, учитель мовить матері: «Ви хочете, щоб Ваш син розворушував душі своїм співом. Але ж у нього зовсім немає слуху!» «Добродію, – протестує здивована ненька, – мій син має співати, а не слухати!»
Людський розум може тільки одне – перекладати. Ця думка А. Шлеґеля дає ключ до розуміння того, що в принципі всі люди Землі синхроністи зроду. Усе, що бачать, чують, читають, усе, що має для них сенс і містить явні та приховані знаки, – тлумачать своєю мовою, ідіолектом, який, власне, з того перекладу-семіозису і постає. Звукознак передує письму, і якщо плач та сміх немовляти щось значать для батьків, то насправді воно аж ніяк не є немовлям. «Немовля» навіть виховує дорослих, адже незмінно відповідає усмішкою на усмішку. Воно розуміє і подає інтонацію задовго до того, як опановує свої перші слова. Інтонація як окремий семіокод стає засобом тлумачення слів і здатна перевернути все догори дриґом: зробити з вибачення насмішку, з патетики – єхидний подив тощо. Межа між переозвученням і переписуванням вельми умовна. Прочитати вголос чи навіть мовчки оригінал – це вже витлумачити чиїсь ноти-букви своїми звуками, у певному сенсі і перекласти усно, по-своєму, адже не всі вібрації звуків, наголоси, інтонації, паузи закладено в рядках як властиві, іманентні. Приміром, не все в тонуванні запитань диктують їхні граматика й лексика, конотації зокрема. Будь-яка фіксація слів на письмі насправді є говорінням бодай фізіологічно. Виголосити промову, вірш, переклад доповіді точнісінько так само вдруге – неможливо, як і увійти в ту саму річку. Турнір декламаторів – це вже розкладання змісту на складові. Латинізм interpreter у багатьох мовах поріднив у собі два значення: 1) той, хто пояснює, дає своє розуміння чогось,
2) усний перекладач (Dolmetscher) – на відміну від письмового (translator, Übersetzer). Останній у своїй праці зовсім не німий і не безголосий. Та й узагалі мова, де з букви вигнали звук, інтонацію, мелодію, дух, – бліда і мертва, побитий узор надгробку.
Практика доводить: побіжний, одночасний переклад – чистісінька ілюзія. У кращому разі – теж умовність. Не тому, що тлумач відстає від промовця на кілька секунд – до 10-12, що вже межа для пам’яті, яку треба негайно очистити для наступної порції вістей, надто коли їх подають скоромовкою – 200 слів на хв. вже теж визнана межа. Не тому, що деякі логічні побудови, зокрема причинно-наслідкові, легко прогнозуються і тлумач вряди-годи забігає наперед. У багатьох сталих фразах будь-хто вгадає кінець за початком: країни Азії, Африки і Латинської…, скільки вовка не годуй, а він… Насправді ніякого «синхрону» не існує через те, що людина за самою своєю природою не може одним рипом, в одну й ту саму мить говорити й розуміти, що їй говорять, тобто чути і себе, і когось. Чужу думку будь-хто: слухач, читач, тлумач і його адресат – осягає фонологічно, зі звука, а для цього внутрішньо («пасивно», несвідомо і непомітно) проговорює її, імітуючи первісне звукове оформлення. Індукцію моторики, активізацію артикуляції, тремтіння голосових зв’язок сприймача при цьому засвідчують датчики. Утім, тут доволі буденної спостережливості.
Чому малі діти мимоволі ворушать губами, коли уважно слухають? Чому співаки й диктори чують і розуміють людей краще? Чому в голові каша, коли читаєш уголос книжку і пробуєш слухати когось ще? Чому вчителька, розказуючи урок, просить дітей не гомоніти? Чому нечема, який жує гумку на лекції, чує гірше і засвоює менше? Чому сперечальники, які перекрикують один одного, ніколи не доходять ладу? Чому найкращі університети світу культивують риторику і хоровий спів? Напрошуються висновки. 1. Синхроніст навперемін озвучує два тексти, один з них – лише подумки. Слухаючи почергово промовця й себе, він говорить те саме по-різному двічі – мовчки й уголос. 2. Оскільки слух у кожної людини – це її внутрішній голос, злободенною є потреба шліфувати вимову, дикцію та голос при вишколі перекладачів не лише усних, але й письмових. Недарма знані майстри перекладу звіряють голосом свої версії тлумачень класики. 3. Недооцінка культури голосу, потурання в освіті безголоссю, засилля недорік серед філологів, звуження контролю вмінь при заміні усних іспитів письмовими – це знаки масштабної гуманітарної катастрофи, якщо не стратегії дезінтеграції суспільства.
Шановні студенти!
Як епіграф до роботи, будь ласка, прогляньте сюжет за участю 9 декламаторів, які дають дев’ять варіантів тлумачення голосом думки Гамлета «To be or not to be? That is the question”.
https://tobysimkin.com/hamlet-skit/
